Право обвинуваченого на ефективний захист. Практика Верховного Суду

Право кожного обвинуваченого в кримінальному провадженні на ефективний захист за допомогою адвоката, який за необхідності може бути призначений в офіційному порядку, є одним з основоположних елементів справедливого розгляду, на що неодноразово наголошував і наголошує у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ).

При цьому ЄСПЛ зазначає, що держава не може нести відповідальність за кожну помилку адвоката, оскільки здійснення захисту є по суті питанням обвинуваченого та його захисника, однак суди не мають пасивно спостерігати за неефективним юридичним представництвом. Підпункт «с» п. 3 ст. 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод вимагає не просто «призначення» захисника, який би виступав від імені обвинуваченого, а того, щоб право на юридичну допомогу здійснювалось практично та ефективно, щоб забезпечити достатній захист. Оскільки саме суд керує провадженням і має змогу безпосередньо спостерігати за діяльністю адвоката, тому може швидко реагувати в разі надання неефективної допомоги.

Переглядаючи справу №236/4216/18 Верховний Суд дійшов висновку про неналежне і недостатнє реагування судів першої та апеляційної інстанцій на твердження засудженого щодо неналежності здійснюваного відносно нього захисту з боку адвоката.

Так, з матеріалів кримінального провадження видно, що засуджений двічі звертався до суду з клопотаннями про відвід захисника, посилаючись на неефективний захист, зокрема на те, що адвокат не відвідує його в ізоляторі тимчасового тримання та, фактично, не здійснює його захист.

Розглядаючи зазначені клопотання, Суд першої інстанції обмежився лише з`ясуванням чи підтримає захисник вказані клопотання, після чого відмовив у задоволенні з посиланням на те, що вказані підстави для відводу захисника не передбачена положеннями ст. 78 КПК України. Разом з тим Суд навіть не з`ясовував, чому обвинувачений дійшов висновку про відсутність захисту як такого.

Формально вирішивши ці питання за правилами, передбаченими статтями 788081 КПК України, суд проігнорував той факт, що заяви про відвід захисника по суті були заявлені з підстав неефективності правової допомоги. При цьому суд мав взяти до уваги, що обвинувачений може не мати достатньо правових знань для того, щоб розрізняти процедури вирішення заяв про відвід захисника та про відмову чи заміну захисника. Тим не менше, суд першої інстанції не роз`яснив обвинуваченому різницю між цими процесуальними процедурами, не спробував з`ясувати більш детально у обвинуваченого та/чи його захисника, чи вживає захисник достатніх заходів для здійснення ефективного захисту.

В подальшому, при подачі апеляційної скарги, засуджений також посилався на неналежний захист його прав та інтересів, однак апеляційний суд не звернув на це жодної уваги і, як наслідок, не навів будь-яких мотивів з цього питання.

Перевіривши матеріали провадження, Верховний Суд констатує про пасивність захисника засудженого, оскільки ним не заявлялися клопотання, не подавалися апеляційні скарги а касаційна скарга теж була подана лише засудженим.

Таким чином, на думку Верховного Суду, є остатні підстави стверджувати про відсутність з боку суду першої інстанції належного реагування на можливе неефективне юридичне представництво, що підірвало справедливість судового розгляду в цілому.

Таким чином, порушення гарантованого ст. 20 КПК України права на захист, та неналежне реагування судів на свідчення такого порушення є істотним порушенням вимог кримінального процесуального законодавства, а тому рішення, прийняті у справі № 236/4216/18 підлягають скасуваннню